Відповідальність виробника в Німеччині

В Постанові про упаковку Packaging Ordinance (на момент 2020 року VerpackG) застосовується принцип батога та пряника.

Батогом є зобов’язанням роздрібних продавців приймати безкоштовне повернення використаної порожньої упаковки у точці продажу або біля неї від кінцевого користувача. Роздрібні продавці можуть звільнити себе від цього зобов’язання, беручи участь в схемі, яка забезпечує безкоштовний збір такої роздрібної упаковки від усіх домашніх господарств. Проте, це допустимо тільки за умови, що ці типи систем збору у споживача достовірно досягають певних квот збору і переробки, які встановлені на порівняно високому рівні.

На початку дев’яностих цей регламент привів до створення подвійної системи DSD (Duales System Deutschland або German Green Dot) в Німеччині, яка в даний час є акціонерною компанією, що належить великій кількості виробників упаковки, виробників продукції, роздрібних компаній і компаній з управління відходами. Система організовує загальнонаціональний збір і транспортування упаковувати відходи і сортувати їх на окремі, придатні для переробки фракції.

Ще одне положення німецького Packaging Ordinance передбачає, що роздрібні продавці можуть бути звільнені від прийняття повернення упаковки з напоями в пункті продажу тільки в тому випадку, якщо вони відповідають певним загальнонаціональним квотами багаторазової упаковки.

Ці багаторазові види упаковки, як правило, більш вигідні з екологічної точки зору, ніж одноразові одноразові упаковки. Для напоїв масового виробництва ця квота була встановлена ​​на рівні 72%. Якщо ця квота не буде дотримана, вона буде перевірена через рік; якщо до цієї дати квота ще не була дотримана, обов’язкові депозити для одноразової упаковки автоматично вступають в силу через шість місяців після оголошення результатів в тих областях, які несуть відповідальність за нездатність галузі задовольнити багаторазову пакувальну квоту. Така ситуація була вперше встановлена ​​в 1997 році і була підтверджена в наступні роки.

Система DSD укладає контракти з приватними і державними компаніями по утилізації відходів на надання цих послуг від свого імені.

Схема DSD співпрацює з гарантами для забезпечення і перевірки адекватної переробки окремих пакувальних матеріалів (скло, метали, папір/картон, пластик і композити). Система фінансується за рахунок так званої «зеленої точки», ліцензійного збору, який виробники або користувачі упаковки повинні платити за подвійну систему. Розмір ліцензійного збору був встановлений на різних рівнях учасниками ринку в залежності від фактичної вартості збору, сортування та переробки окремих пакувальних матеріалів.

Після публікації Федеральним урядом даних 2 липня 2002 року обов’язкові депозити ввелись для одноразової упаковки для пива, мінеральної води та безалкогольних напоїв з 1 січня 2003 року. Це рішення викликало багато суперечок, і галузеві групи, зацікавлені в одноразовій упаковці, протистояли їй усіма законними засобами в їх розпорядженні.

Слід зазначити, що це явний приклад що не всі «солодко» з відходами упаковки і в Європі. І протистояння буде рівно до тих пір, поки не буде вольового рішення громадян і держави відповідно. У нашій країні це виражається затягуванням процесу прийняття взагалі будь-яких законів по відходам упаковки.

На жаль, в положеннях 1986 року Waste Avoidance and Management Act не було чіткого розмежування між відходами і продуктами або між відходами і сировиною; він також не давав повноважень щодо прийняття постанов, що мають юридично обов’язкову силу при утилізації відходів.

Проте, в той час федеральний уряд прийняв рішення про створення перших в Європі конкретних вимог до матеріалів для видалення відходів.

Це призвело до прийняття в 1991 році перших загальних адміністративних положень федерального уряду, а саме Технічних інструкцій по зберіганню, хімічної, фізичної та біологічної обробці, спалюванню і зберіганню відходів, які потребують особливого нагляду (для небезпечних відходів) (Zweite allgemeine Verwaltungsvorschrift zum Abfallgesetz Teil 1: Technische Anleitung zur Lagerung, chemisch/physikalischen, biologischen Behandlung, Verbrennung und Ablagerung von besonders überwachungsbedürftigen Abfällen, скасовано 15 липня 2009 р.), і Технічних інструкцій про Відходи від населених пунктів в 1993 році (Technische Anleitung zur Verwertung, Behandlung und sonstigen Entsorgung von Siedlungsabfällen (Dritte Allgemeine Verwaltungsvorschrift zum Abfallgesetz, термін дії до 16 червня 2009 року). Зокрема, ці адміністративні положення встановлювали вимоги до будівництва і експлуатації полігонів, а також до властивостей відходів, допущених до видалення на таких ділянках.

Для того, щоб будувати систему управління відходами упаковки, потрібні чіткі вимоги до якості переробки у конкретних цифрах та квотах, які прописані у законодавчих актах щодо управління відходами взагалі.

Слід визнати, що законодавці Німеччини вважали, що для виконання всіх цих суворих вимог необхідний порівняно тривалий перехідний період до дванадцяти років.

Читайте більше:

Відповідальність виробника в Німеччині

Перший незалежний Закон про видалення відходів (Waste Disposal Act) був прийнятий в Німеччині в 1972 році. Його головна мета — закрити неконтрольовані звалища сміття і замінити їх центральними, регульованими і контрольованими полігонами, які будуть перебувати в управлінні регіональними і місцевими органами влади. В даний час в Німеччині існує близько 300 місць захоронення побутових відходів, і їх достатньо.

Криза утилізації відходів, що насувалась у той час спонукав до різкого скорочення обсягів відходів, що принаймні зменшило б проблеми утилізації відходів. Замість створення нових звалищ і сміттєспалювальних заводів, план полягав у тому, щоб по можливості уникати відходів у джерелах або, якщо це неможливо, переробляти їх. Таким чином, у новому Законі про уникнення та регулювання відходів (Waste Avoidance and Management Act) 1986 був введений принцип, згідно з яким запобігання та рециркуляція відходів повинні мати пріоритет над утилізацією відходів.

Указ про упаковку (Packaging Ordinance) 1991 року є ключовим продуктом політики щодо відходів, заснованої на (Waste Avoidance and Management Act) 1986 року. Щоб позбавити місцеву владу від необхідності утилізувати величезну кількість упаковки (в той час близько половини обсягу побутових відходів і близько третини ваги становила упаковка) відповідальність перемістилась замість цього на промисловість. Тобто виробники та дистриб’ютори упакованих продуктів повинні були взяти на себе відповідальність за видалення відходів упаковки. По суті, правило полягало в тому, що виробники упаковки і дистриб’ютори упакованих продуктів повинні були прийняти повернення порожньої упаковки від її самого недавнього власника та утилізувати її. Для транспортної упаковки деталі схеми повернення і відповідальності за витрати були відкриті для індивідуальних переговорів між постачальником і клієнтом. Для так званої вторинної упаковки, тобто упаковки, яка охоплює кілька індивідуально упакованих продуктів, пункт продажу повинен був прийняти її повернення. Оскільки рітейлери неохоче використовують дорогоцінну торгову площу для розміщення контейнерів для збору використаної вторинної упаковки, вони значно скорочують цей тип упаковки, а в деяких випадках і зовсім відмовляються від неї.

Це був видимий успіх у спробах уникнути явно непотрібних відходів.

Читати більше:

Створення системи поводження з відходами упаковки в Україні

Об’єм відходів упаковки та її частка до загальної кількості відходів зростає в Україні. На сьогоднішній день відходи упаковки в Україні підпадають під дію Закону України «Про відходи» (ст. 17, пункти «б» та «п»), «Про металобрухт» (металева упаковка) та інші чинні нормативні документи у цій сфері (зокрема, під дію Технічного регламенту з підтвердження відповідності паковання (пакувальних матеріалів) та відходів паковання). З моменту прийняття Закону України «Про відходи» пройшло 22 роки, але в державі досі немає дієвої системи поводження з відходами упаковки.

Її створення розпочалось наприкінці 90-х років минулого століття постановою Уряду щодо впровадження спеціальних платежів «на утилізацію тари» для національних і іноземних виробників, які поставляють на ринок продукцію в упаковці. Відповідні обов’язки покладалися на державну компанію «Укртарапереробка» (в подальшому «Укрекокомресурси», з листопада 2010 р. – ДП «Укрекоресурси»), яка повинна була на державному рівні забезпечити належне функціонування державної системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини.

На державному рівні були прийняті постанови:

Постанова КМУ від 16 березня 1999 р. № 408 «Про систему збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації використаної тари (упаковки) і твердих побутових відходів». Постанова втратила чинність (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 1999 року № 578).

Постанова КМУ від 9 липня 1999 р. № 1225 «Про впровадження системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації використаної тари (упаковки)». Постанову скасовано (згідно з Указом Президента України від 22 липня 1999 року № 915/99).

Постановою № 915 Кабінет Міністрів України уповноважив ДП «Укрекоресурси» виконувати функції щодо розробки і організації впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів, у тому числі використаної тари і упаковки вітчизняного та імпортного виробництва, як вторинної сировини. Цією ж Постановою було затверджено тарифи на послуги ДП «Укрекоресурси» з організації збирання, заготівлі та утилізації використаної тари і пакувальних матеріалів (в залежності від матеріалу, з якого вони виготовлені, а також з диференціацією загальних тарифів і спеціальних тарифів для продукції дитячого харчування та медпрепаратів).

У 2009 році Державна митна служба, Мінекономіки та Мінприроди спільним Наказом №789/414/709 від 30.07.2009 затвердили «Порядок здійснення митного оформлення імпортних товарів у тарі і пакувальних матеріалах».

Створена система організації та фінансування заходів з утилізації відходів упаковки, коли на ринку був присутній один гравець – фактично монополіст, визнана як неефективна. Через відсутність достатнього контролю за діяльністю компанії її неодноразово звинувачували у нецільовому використанні коштів.

Тому постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 915 зрештою визнана такою, що втратила чинність на підставі постанови Уряду від 18.03.2015 № 128.

Постанова КМУ № 915, як і Наказ № 789 не змогли забезпечити ефективну систему управління відходами та мали зворотні наслідки. Вони створили ряд правових норм, які суперечать одна одній та  стали сприятливим ґрунтом для процвітання корупційних схем і безконтрольного нецільового використання державним підприємством коштів, сплачених виробниками та імпортерами продукції в упаковці.

Суперечними правовими нормами цих документів відзначають:

  1. Постанова № 915 містить фактично мертву норму, згідно з якою компанії можуть вибрати один з наступних способів забезпечення мінімальної норми утилізації: шляхом самостійного забезпечення прийому та утилізації використаних тари і упаковки або шляхом укладення з ДП «Укрекоресурси» договору про організацію їх збирання, заготівлі та утилізації з оплатою послуг за тарифами, передбачених Постановою № 915. У той же час Наказ № 789 унеможливив самостійне забезпечення прийому та утилізації використаних тари і упаковки компаніями-імпортерами. Згідно з Наказом № 789 неможливо здійснити митне оформлення імпортних товарів в упаковці без укладення договору з ДП «Укрекоресурси» (про організацію послуг із збирання, заготівлі та утилізації тари і упаковки) і документального підтвердження оплати, досконалої за цим договором за тарифами.
  2. Починаючи з 2011 року, Постановою КМУ № 915 встановлено мінімальні норми утилізації в розмірі 35% від загальної маси тари і упаковки, які використовуються в Україні або імпортуються разом з продукцією (для порівняння: в 2009 р. норма утилізації становила 25%, а в 2010 р. — 30%). Згідно з Наказом № 789 під час митного оформлення продукції від компаній-імпортерів вимагають оплатити послуги з утилізації в розмірі 100% (а не 35%), що призводить до дискримінації імпортерів в порівнянні з національними виробниками.

На жаль, через непрозорий механізм громадськість та компанії, які оплачували послуги ДП «Укрекоресурси», не могли проконтролювати ефективність роботи цього підприємства та використання ним отриманих коштів за призначенням. Тому подібний досвід не дав позитивного ефекту. З тих пір об’єм звалищ тільки збільшується, як і антропогенне навантаження на навколишнє середовище.

Читати більше: