Розширена відповіальність виробника в Австрії

23 червня була проведена он-лайн зустріч з Hans Mayr, Technical Coordinator of the Austrian Municipal Waste Management Associations (ARGE) та Dieter Schuch, Head of Technical Services / R&D, the Altstoff Recycling Austria AG (ARA AG)

Повну відео-трансляцію дивіться тут

В Австрії були проблеми в кінці 80-х років. Відбувались протести проти будівництва нових полігонів, а мери міст не знали, куди дівати відходи від населення. Потрібно було знайти рішення.

Розширена відповідальність виробника з’явилась в 1993 році.

Розширена відповідальність виробника може бути визначена як

«Підхід до екологічної політики, в якому відповідальність виробника за товар поширюється на всю стадію життєвого циклу продукту».

Спочатку, введена як концепція Томасом Ліндхвістом зі Швеції в 1990 році, РВВ, як правило, передбачає перехід відповідальності (адміністративної, фінансової чи фізичної) від урядів або муніципалітетів до виробників, а також заохочення виробників брати до уваги екологічні питання під час фази проектування та виготовлення продукту.

РВВ прагне досягти зменшення впливу на навколишнє середовище продукції протягом усього терміну їх експлуатації — від виробництва до кінця терміну експлуатації.

Основний принцип — промисловість, яка виробляє продукцію та пакування знають, як найкраще виробляти та збирати їх назад і дбати про відходи цієї продукції. Виробники мають дбати про переробку та відновлення, бо це важливо для довкілля.

Високі стандарти гігієни диктує необхідність переробки. В деяких країнах спалюють відходи прямо на вулиці, де розповсюджені щури та інші санітарні проблеми. Більш того, відкрите спалення на вулиці — це викиди діоксидів та фуранів, тому важливо раціонально управляти відходами і щоб виробники відповідали за свій продукт або принаймі фінансували його переробку, включаючи в вартість реальну ціну.

В 2014-му році був випущений Development of Guidance on Extended Producer Responsibility (EPR)

Джерело: презентація Hans Mayr

Це схема повної організаційної відповідальності, яка працює в Австрії. Їх обов’язок — забезпечити переробку відходів.

Джерело: презентація Hans Mayr

Це дослідження основних видів продукції. На схемі поділений рух коштів и вторинної сировини.

ОРВВ реєструється у Міністерстві. Є координаційний орган, до якого ОРВВ подають інформацію. Також інформують мешканців про роботу РВВ.

Джерело: презентація Hans Mayr

ОРВВ фінансують баки для роздільного збирання, організовують сортування та подальшу переробку. ВИробники платять в організацію РВВ.

З 1993 року введена РВВ на пакування, з 2001 на автомобілі, з 2005 на електронні відходи, з 2008 року на батареї.

Як була введена РВВ в Австрії та стимулювання її імплементації

Спочатку виробники чинили певний супротив, але згодом була досягнута згода в результаті перемовин, які були також організовані між ОРВВ, муніципалітетами та перевізниками.

Є два базових правила. Перше, зібрати звичайні відходи — це обов’язок муніципалітетів. Відповідно до Директиви про паковальні відходи ОРВВ мають нести відповідальність за свої відходи. Відповідальність в законі з муніципалітетів зняли. ОРВВ стали започатковувати співпрацю с муніципалітетами щодо збирання.

Чи можуть вони разом робити інформування і спільно використовувати інфраструктуру для збирання (сортувальні центри, майданчики тощо)? Сервіси для РВВ, які виконує муніцималітет, оплачується муніципалетету організаціями РВВ. ОРВВ проводять тендери на перевізників для своїх фракцій відходів. Найпоширеніша фракція — папір. Витрати розподіляються між ОРВВ та муніципалітетами координаційним контрактом.

Після введення заборони на захоронення було регулювання, що мають бути створені фонди, які фінансуються власниками відходів, щоб належним чином переробити відходи. Це були дуже високу ставки 70 євро/тона. Власники полігонів мали заплатити високий екоподаток на захоронення (зараз він 90 євро/тона). Ставки на захоронення неперероблених відходів були вищими. Імплементація цього принципу — гарний стимул, щоб уникати захоронення та переробляти.

Потрібно було навести лад з сміттєзвалищами. Кожного року витрачається 45 мил євро і ще 70 млн потрібно вкладати щороку впродовж наступних 50 років, щоб перевести звалища до безпечного стану.

2,2 млн тон відходів спалюється кожного року. Податок на спалення (9 євро/тона) — це джерело надходжень для рекультивації звалищ.

В Австрії є координаційні органи для РВВ для паковальних відходів, батарейкам і єдина РВВ для автомобілей.

Інструментом переконання виробників став інструмент концесії.

Схема розташування центрів приймання відходів РВВ — паковання, ВЕЕО та батарейок. Там також приймають відходи деревени та великогабаритні.

Джерело: презентація Hans Mayr

З усіх ТПВ 16% припадає на відходи РВВ.

Паковальні відходи обрали першими для введеня РВВ, так як вони дуже об’ємні, що було дуже важливо для зменшення обсягів захороненняю

Перед введенням РВВ був проведений аналіз ряду опцій і тільки тоді рішення було прийнято почати з паковальних відходів, потів з ВЕЕО, тому що вони містять багато небезпечних компонентів, а також багато металу і цінних компонентів.

Сьогодні ARA, організація розширеної відповідальності виробника в Австрії, використовує 1.9 млн контейнерів для скла, пластику, металу, папіру. Для кожного з потоку відходв визначається різна відповідальність. Сірий бак та біовідходи — це збирає муніципалітет і фінансується тарифом. Для паковання в Австрії діє дуальна система. З 1993 року виробники відповідають за фінансування та організацію роздільного збору.

Джерело: презентація Dieter Schuch

В Австрії РВВ діє як для домовладінь, так і для комерційних організацій. Різниція в тому, що в Австрії система повної вартості. В інших країнах РВВ платить тільки відсоток всіх витрат. Витрати різних країн не можна порівнювати.

Для різного розподілу відповідальності є два варінти для компаній: не брати участь в РВВ. Це скоріше виключення, яке підходить тільки для комерційного паковання. Вони можуть організувати свій збір та рецикоінг, робити звіт в Міністерство. Але в основому беруть участь в РВВ системі. Це обов’язкого для паковань домовладінь. Платят внески відповідно до типу відходів.

Збір з домовладінь дорожчий, ніж у торгівельній індустрії. Дуже важливо дати чітке визначення, в чому різниця паковання домовладінь та комерційного паковання. Інакше будуть звітувати все як комерційне паковання. Участь для домогосподарчого паковання обов’язкова.

Компанії, які вивозять паковання, перевіряються, щоб не було конфліктів на ринку і зсувів у ньому. Перед цим в Австрії була конкуренція між домогосподарськими схемами та комерційними. Тому комісія та фінансові аудитори роблять ці аудити.

Умови чесного ринку

Існує регуляторний фреймворк для ОРВВ. В 1993 році була лише одна ОРВВ і було легко регулювати. В ситуації компетенції було важливо зробити чесні умови ринку для всіх ОРВВ. Принципи:

  • однакове ставлення для всіх клієнтів РВВ
  • не дублювати контейнери біля дому, один контейнер ділиться між декількома ОРВВ
  • був заснований паковальний координаційний офіс, який проводить дослідження відходів і координують комунікацію.

Джерело: презентація Dieter Schuch

Щоб організувати конкуренцію між ОРВВ, запроваджено основний принцип — заборонено дублювати . Але ОРВВ мають два виходи — прямі контракти з коллекторами або можуть заключатии контракт з існуючою ОРВВ, що цікаво для нових ОРВВ.

Джерело: презентація Dieter Schuch

Після спільного збору матеріал ділиться відповідну до поділу ринку між ОРВВ. І вже ОРВВ забирає відходи, організує сортування, відновлення, виходячи з тендерних процесів. В Австрії є одне виключення. Якщо муніципалітет вже зробив домогосподарський збір для ОРВВ, вони можуть робити збір далі без тендеру. Але в більшості регіонів тендери з коллекторами ОРВВ мають заключати контракт.

Правові вимоги для ОРВВ

Робота офісу координації у сфері управління відходами паковання фінансується ОРВВ. З іншої сторони є Міністерство, яке займається наглядом. Воно задає правила та робить аудит ОРВВ. Правові вимоги для ОРВВ:

  • дозвіл Міністерства
  • мають бути контракти з коллекторами національного масштабу
  • мають виконувати цільові показники
  • мають бути під супервізією Міністерства

Цільові показники для ОРВВ домовладання та для комерційної системи діляться. Окремі показники для рециклінгу та відновлення.

Нинішни цільові показники і цілі

Джерело: презентація Dieter Schuch

ОРВВ відповідають також за відходи, які не вдалось зібрати роздільно. Разом з торгово промисловою палатою та муніципалітетами вони прийшли до того, що ОРВВ мають також платити за відходи, які не вийшло зібрати. Чому вони мають це фінансувати?

«Якщо мешканці не сортують — це ж не проблема виробника», ніби. Але так було вирішено.

Зараз обговорюється депозитарна система для пластикових пляшок. Їх 49 000 тон на рік.

Джерело: презентація Dieter Schuch

Це буде дорога система. ARA вважає це найкращим рішенням. Потрібно мати загальний план, як досягати високих показників переробки пластикових пляшок. Зараз немає чіткого бачення, працюють різні робочі группи над цим питанням.

Як модель працює на практиці

Зверху показані партнери, які платять внески пропорційно до частки ринку. ВНизу компанії, що здійснюють збирання та переробку, а також муніципалітети. З ними теж укладаються контракти. По-різному працює. Десь муніципальні компанії також перевозять відходи, десь тільки організовують роботу сортувальних центрів.

Асоціації з управління відходами мають «консультантів по відходам», які пояснюють населенню, як поводитись з відходами.

ARA — неприбуткова організація. Вона заснована індустрією — 1/3 власники рітейлу, 1/3 виробники паковання, 1/3 виробники товарів паковання. Компанії-перевізники голосу не мають в ARA, бо мають конфлікт інтересів. Є також дочірні структури для окремих типів товарів.

Джерело: презентація Dieter Schuch

Тарифи складаються з:структура для збирання, збирання зі змішанних відходів, переробка. Справа показані доходи ARA. Ними не можна покрити всіїх витрат. І зараз з новими вимогами ЄС щодо циркулярної економіки платежі в РВВ зростуть в найближчі роки.

Джерело: презентація Dieter Schuch

Цей склайд показує кількість компаній, що сплачують внески до ОРВВ. Спочатку було складно переконати виробників приєднуватись до системи, але після 2-х років більшість компаній зрозуміли принцип і поступово кількість учасників зросла. І тільки 10% уникали відповідальності. Відсоток би збільшувався і надалі, але в певний момент через конкуренцію ОРВВ частина учасників пішли до інших ОРВВ.

У 1993 році це була дуже важлива зміна — введеня відповідальності за пакування. Согодні для всіх компаній це вже зрозуміло і нормально. Постачальники мають тепер переконатися, що їх пакування переробляється. І якщо в Україні є міжнародні компанії, то вони будуть розуміти, що ОРВВ потрібно.

Читайте більше:

Ключові тенденції у сфері поводження з відходами паковання

11 березня 2019 року відбувся First Packaging Workshop, в якому брали участь представники пакувальної промисловості і неурядових організацій з ряду держав-членів ЄС.

Був дан огляд двох досліджень, включаючи взаємодію між РВВ, Основними вимогами і більш широкої політикою ЄС щодо відходів.

У дослідженні «Основні вимоги» (The Essential Requirement) розглядається ефективність основних вимог на сьогоднішній день і можливості їх посилення, в тому числі шляхом перегляду Packaging and Packaging Waste Directive (PPWD).
Дослідження РВВ направлено на підтримку підготовки керівництва до чинного законодавства відповідно до статті 8а Рамкової директиви по відходам. Ця робота охоплює паковання, WEEE і акумулятори, а також кілька додаткових груп продуктів, і буде містити рекомендації по «необхідні витрати», «рівне поводження», модуляції оплати і забезпечення дотримання.

Дослідження повинні були бути завершені в 2019 році для підтримки наступного графіку:
  • Звіт Комісії про перегляд Основних вимог, які можуть бути потенційно доповнені законодавчим пропозицією до кінця 2020 року. (Зверніть увагу, що будь-який законодавчу пропозицію буде внесено з урахуванням попередньої оцінки впливу)
  • Імплементація статті 8а Рамкової директиви по відходам до 2023 року.
  • Мета Packaging and Packaging Waste Directive по переробці паковання на 2025 і 2030 роки.
  • Мета Комісії забезпечити до 2030 року пластикового паковання багаторазового використання або яке буде придатне для вторинної переробки.

Основні тренди, які виділили на семінарі, були:

  • Виробництво паковання зростає в абсолютній величині і на душу населення.
  • На частку паковання доводиться зростаюча частка для електронної комерції у зв’язку з розширенням використання Інтернету для покупки товарів.
  • Спостерігається тенденція до зниження ваги. У період з 1990 по 2015 рік вага всіх типів упаковки на одиницю знизилась в середньому на третину.
  • Від скляного та металевого паковання стався зсув у бік паперу, картону та пластику. Використання біопластику також збільшилася.
  • Переробка відходів для деяких матеріалів набагато вища, ніж для інших. Переробка в загальному процентному вираженні збільшилася, а ступінь відновлення упаковки збільшився незначно. Відновлення для пластикового паковання стало помітнішим.
  • У ЄС немає даних про повторне використання, але ринкові звіти показують, що кількість одноразового паковання зросла, а кількість повторних використань скоротилося.
  • Вважається, що кількість шкідливих речовин в паковання скорочується.
  • Зростає попит на технічні матеріали, які створюють бар’єр.

Читайте більше:

Схеми розширеної відповідальності виробників в ЄС, пов’язані з пластмасами

Двадцять шість (включаючи Великобританію) з 27 держав-членів ЄС мають різні форми РВВ для пакувальних відходів, як це рекомендовано Директивою по упаковці і відходів упаковки. Багато з цих схем були реалізовані в 1990-х роках (спочатку Німеччина, потім Франція, Австрія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Іспанія, Португалія, Угорщина, Фінляндія, Ірландія і Великобританія), а інші були впроваджені на початку 2000-х років.

Інші потоки відходів можуть містити пластмаси. Тому важливо враховувати інші схеми РВВ, в тому числі ті, які потрібні законодавством ЄС для транспортних засобів з вичерпаним терміном експлуатації (ELV, end-of-life vehicles) і відпрацьованого електричного та електронного обладнання (WEEE, waste electrical and electronic equipment). Кілька держав-членів впровадили схеми РОП для інших конкретних типів упаковки, включаючи:

  • складову упаковку (Австрія)
  • пестициди, добрива, упаковку з-під насіння і рослин (Франція)
  • медичну та фармацевтичну упаковку (Португалія)
  • сільськогосподарські плівки (Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Швеція, Іспанія)
  • пластикові плівки (Австрія)
  • великогабаритний пластик (Австрія)
  • одноразовий пластиковий посуд (Бельгія, Латвія)
  • меблі (Франція)
  • картриджі для принтерів (Франція)

Існуючі схеми РОП в Європі реалізуються з використанням ряду різних інструментів. У всьому світі найбільш поширеним підходом є різні форми вимог повернення (майже три чверті всіх схем); в той час як авансові збори за видалення (ADF, advance disposal fees) і схеми повернення депозитів (DRS, deposit refund schemes) складають більшу частину решти (Kaffine and O’Reilly, 2015).

Вимоги повернення продукції зазвичай включають встановлення обов’язкових або добровільних цілей утилізації та збору для конкретних продуктів або матеріалів, а також розподіл відповідальності виробників і роздрібних продавців за управління після закінчення терміну служби для досягнення цих цілей. У деяких випадках повернення товару здійснюється на індивідуальній основі (наприклад, Svenska Retursystem).

Svenska Retursystem

Logotyp Svenska Retursystem högupplöst - Svenska Retursystem AB

Швеція ввела схему РВВ для упаковки і всіх пакувальних матеріалів в 1994 році (SFS 1994: 1235, сьогодні 2014: 1073). У 1997 році торгова асоціація бакалійних товарів Швеції (Trade Association for Grocery of Sweden) і Шведська асоціація роздрібної торгівлі продуктами харчування та напоями (Swedish Food & Drinks Retailers Association) спільно створили «Svenska Retursystem» — окрему компанію, яка експлуатує систему багаторазових піддонів та ящиків для розподілу продуктів. Це кругова бізнес-модель, заснована на РВВ. Клієнти Svenska Retursystem платять абонентську плату і вносять депозит за ящики і піддони половинного розміру, а також щоденну орендну плату і плату за користування повнорозмірними піддонами (Svenska Retursystem). Ящики і піддони відправляються на переробку після закінчення терміну їх служби.

За даними Swedish Food & Drinks Retailers Association, Швеція була першою країною, в якій роздрібні продавці продуктів харчування і напоїв створили спільну систему багаторазової розподільної упаковки. Переваги Retursystem, згадані виробниками, включають те, що виробники знають точні розміри ящиків і можуть відповідним чином калібрувати пакувальні системи, що вага піддонів на 10 кг менше, ніж у дерев’яних піддонів, і що ящики вентилюються і не притягають вологу.

Попередні збори за утилізацію (Advanced disposal fees) — це збори, що стягуються з окремих продуктів в пункті покупки, виходячи з передбачуваних витрат на збір і обробку. Збори можуть бути використані для фінансування управління цими продуктами з простроченим терміном експлуатації (OECD, 2016).

Deposit Return Systems: an effective Instrument towards a Zero ...
Джерело: Zero Waste Europe

Системи повернення депозитів (Deposit Refund Systems) додають плату за окремі продукти в пункті покупки. Повна плата або її частина підлягають відшкодуванню, коли використаний продукт повертається в пункт продажу або на зазначені місця поводження з відходами. Мета полягає у тому, щоб стимулювати повернення використаного продукту, а не покривати витрати. Системи повернення депозитів може існувати як добровільні системи або як частина законодавчих угод з виробниками. В Європі Системи повернення депозитів найчастіше використовуються для металевих і пластикових контейнерів для напоїв (а іноді і для інших типів упаковки). Європейські країни з Системами повернення депозитів для ПЕТ пляшок включають Данію, Фінляндію, Німеччину, Нідерланди, Норвегію та Швецію (Zero Waste Europe, 2010). Литва представила Систему повернення депозитів для пластикової (а також металевої та скляної) упаковки для напоїв в 2016 році (Gražinti verta, 2015)

Варто зазначити, що схеми розширеної відповідальності виробника можуть стосуватись різних типів відходів. Потрібен якісний аналіз системи поводження з відходами та стану схеми утворення відходів, щоб запроваджувати саме ті інструменти, які дозволяють системам РВВ забезпечувати розумні стимули для галузей щодо поліпшення своїх продуктів та процесів і стимулювати зміну поведінки всіх учасників ланцюжка створення вартості продукту.

Відповідальність виробника в Німеччині

В Постанові про упаковку Packaging Ordinance (на момент 2020 року VerpackG) застосовується принцип батога та пряника.

Батогом є зобов’язанням роздрібних продавців приймати безкоштовне повернення використаної порожньої упаковки у точці продажу або біля неї від кінцевого користувача. Роздрібні продавці можуть звільнити себе від цього зобов’язання, беручи участь в схемі, яка забезпечує безкоштовний збір такої роздрібної упаковки від усіх домашніх господарств. Проте, це допустимо тільки за умови, що ці типи систем збору у споживача достовірно досягають певних квот збору і переробки, які встановлені на порівняно високому рівні.

На початку дев’яностих цей регламент привів до створення подвійної системи DSD (Duales System Deutschland або German Green Dot) в Німеччині, яка в даний час є акціонерною компанією, що належить великій кількості виробників упаковки, виробників продукції, роздрібних компаній і компаній з управління відходами. Система організовує загальнонаціональний збір і транспортування упаковувати відходи і сортувати їх на окремі, придатні для переробки фракції.

Ще одне положення німецького Packaging Ordinance передбачає, що роздрібні продавці можуть бути звільнені від прийняття повернення упаковки з напоями в пункті продажу тільки в тому випадку, якщо вони відповідають певним загальнонаціональним квотами багаторазової упаковки.

Ці багаторазові види упаковки, як правило, більш вигідні з екологічної точки зору, ніж одноразові одноразові упаковки. Для напоїв масового виробництва ця квота була встановлена ​​на рівні 72%. Якщо ця квота не буде дотримана, вона буде перевірена через рік; якщо до цієї дати квота ще не була дотримана, обов’язкові депозити для одноразової упаковки автоматично вступають в силу через шість місяців після оголошення результатів в тих областях, які несуть відповідальність за нездатність галузі задовольнити багаторазову пакувальну квоту. Така ситуація була вперше встановлена ​​в 1997 році і була підтверджена в наступні роки.

Система DSD укладає контракти з приватними і державними компаніями по утилізації відходів на надання цих послуг від свого імені.

Схема DSD співпрацює з гарантами для забезпечення і перевірки адекватної переробки окремих пакувальних матеріалів (скло, метали, папір/картон, пластик і композити). Система фінансується за рахунок так званої «зеленої точки», ліцензійного збору, який виробники або користувачі упаковки повинні платити за подвійну систему. Розмір ліцензійного збору був встановлений на різних рівнях учасниками ринку в залежності від фактичної вартості збору, сортування та переробки окремих пакувальних матеріалів.

Після публікації Федеральним урядом даних 2 липня 2002 року обов’язкові депозити ввелись для одноразової упаковки для пива, мінеральної води та безалкогольних напоїв з 1 січня 2003 року. Це рішення викликало багато суперечок, і галузеві групи, зацікавлені в одноразовій упаковці, протистояли їй усіма законними засобами в їх розпорядженні.

Слід зазначити, що це явний приклад що не всі «солодко» з відходами упаковки і в Європі. І протистояння буде рівно до тих пір, поки не буде вольового рішення громадян і держави відповідно. У нашій країні це виражається затягуванням процесу прийняття взагалі будь-яких законів по відходам упаковки.

На жаль, в положеннях 1986 року Waste Avoidance and Management Act не було чіткого розмежування між відходами і продуктами або між відходами і сировиною; він також не давав повноважень щодо прийняття постанов, що мають юридично обов’язкову силу при утилізації відходів.

Проте, в той час федеральний уряд прийняв рішення про створення перших в Європі конкретних вимог до матеріалів для видалення відходів.

Це призвело до прийняття в 1991 році перших загальних адміністративних положень федерального уряду, а саме Технічних інструкцій по зберіганню, хімічної, фізичної та біологічної обробці, спалюванню і зберіганню відходів, які потребують особливого нагляду (для небезпечних відходів) (Zweite allgemeine Verwaltungsvorschrift zum Abfallgesetz Teil 1: Technische Anleitung zur Lagerung, chemisch/physikalischen, biologischen Behandlung, Verbrennung und Ablagerung von besonders überwachungsbedürftigen Abfällen, скасовано 15 липня 2009 р.), і Технічних інструкцій про Відходи від населених пунктів в 1993 році (Technische Anleitung zur Verwertung, Behandlung und sonstigen Entsorgung von Siedlungsabfällen (Dritte Allgemeine Verwaltungsvorschrift zum Abfallgesetz, термін дії до 16 червня 2009 року). Зокрема, ці адміністративні положення встановлювали вимоги до будівництва і експлуатації полігонів, а також до властивостей відходів, допущених до видалення на таких ділянках.

Для того, щоб будувати систему управління відходами упаковки, потрібні чіткі вимоги до якості переробки у конкретних цифрах та квотах, які прописані у законодавчих актах щодо управління відходами взагалі.

Слід визнати, що законодавці Німеччини вважали, що для виконання всіх цих суворих вимог необхідний порівняно тривалий перехідний період до дванадцяти років.

Читайте більше:

Відповідальність виробника в Німеччині

Перший незалежний Закон про видалення відходів (Waste Disposal Act) був прийнятий в Німеччині в 1972 році. Його головна мета — закрити неконтрольовані звалища сміття і замінити їх центральними, регульованими і контрольованими полігонами, які будуть перебувати в управлінні регіональними і місцевими органами влади. В даний час в Німеччині існує близько 300 місць захоронення побутових відходів, і їх достатньо.

Криза утилізації відходів, що насувалась у той час спонукав до різкого скорочення обсягів відходів, що принаймні зменшило б проблеми утилізації відходів. Замість створення нових звалищ і сміттєспалювальних заводів, план полягав у тому, щоб по можливості уникати відходів у джерелах або, якщо це неможливо, переробляти їх. Таким чином, у новому Законі про уникнення та регулювання відходів (Waste Avoidance and Management Act) 1986 був введений принцип, згідно з яким запобігання та рециркуляція відходів повинні мати пріоритет над утилізацією відходів.

Указ про упаковку (Packaging Ordinance) 1991 року є ключовим продуктом політики щодо відходів, заснованої на (Waste Avoidance and Management Act) 1986 року. Щоб позбавити місцеву владу від необхідності утилізувати величезну кількість упаковки (в той час близько половини обсягу побутових відходів і близько третини ваги становила упаковка) відповідальність перемістилась замість цього на промисловість. Тобто виробники та дистриб’ютори упакованих продуктів повинні були взяти на себе відповідальність за видалення відходів упаковки. По суті, правило полягало в тому, що виробники упаковки і дистриб’ютори упакованих продуктів повинні були прийняти повернення порожньої упаковки від її самого недавнього власника та утилізувати її. Для транспортної упаковки деталі схеми повернення і відповідальності за витрати були відкриті для індивідуальних переговорів між постачальником і клієнтом. Для так званої вторинної упаковки, тобто упаковки, яка охоплює кілька індивідуально упакованих продуктів, пункт продажу повинен був прийняти її повернення. Оскільки рітейлери неохоче використовують дорогоцінну торгову площу для розміщення контейнерів для збору використаної вторинної упаковки, вони значно скорочують цей тип упаковки, а в деяких випадках і зовсім відмовляються від неї.

Це був видимий успіх у спробах уникнути явно непотрібних відходів.

Читати більше:

Створення системи поводження з відходами упаковки в Україні

Об’єм відходів упаковки та її частка до загальної кількості відходів зростає в Україні. На сьогоднішній день відходи упаковки в Україні підпадають під дію Закону України «Про відходи» (ст. 17, пункти «б» та «п»), «Про металобрухт» (металева упаковка) та інші чинні нормативні документи у цій сфері (зокрема, під дію Технічного регламенту з підтвердження відповідності паковання (пакувальних матеріалів) та відходів паковання). З моменту прийняття Закону України «Про відходи» пройшло 22 роки, але в державі досі немає дієвої системи поводження з відходами упаковки.

Її створення розпочалось наприкінці 90-х років минулого століття постановою Уряду щодо впровадження спеціальних платежів «на утилізацію тари» для національних і іноземних виробників, які поставляють на ринок продукцію в упаковці. Відповідні обов’язки покладалися на державну компанію «Укртарапереробка» (в подальшому «Укрекокомресурси», з листопада 2010 р. – ДП «Укрекоресурси»), яка повинна була на державному рівні забезпечити належне функціонування державної системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини.

На державному рівні були прийняті постанови:

Постанова КМУ від 16 березня 1999 р. № 408 «Про систему збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації використаної тари (упаковки) і твердих побутових відходів». Постанова втратила чинність (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 1999 року № 578).

Постанова КМУ від 9 липня 1999 р. № 1225 «Про впровадження системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації використаної тари (упаковки)». Постанову скасовано (згідно з Указом Президента України від 22 липня 1999 року № 915/99).

Постановою № 915 Кабінет Міністрів України уповноважив ДП «Укрекоресурси» виконувати функції щодо розробки і організації впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів, у тому числі використаної тари і упаковки вітчизняного та імпортного виробництва, як вторинної сировини. Цією ж Постановою було затверджено тарифи на послуги ДП «Укрекоресурси» з організації збирання, заготівлі та утилізації використаної тари і пакувальних матеріалів (в залежності від матеріалу, з якого вони виготовлені, а також з диференціацією загальних тарифів і спеціальних тарифів для продукції дитячого харчування та медпрепаратів).

У 2009 році Державна митна служба, Мінекономіки та Мінприроди спільним Наказом №789/414/709 від 30.07.2009 затвердили «Порядок здійснення митного оформлення імпортних товарів у тарі і пакувальних матеріалах».

Створена система організації та фінансування заходів з утилізації відходів упаковки, коли на ринку був присутній один гравець – фактично монополіст, визнана як неефективна. Через відсутність достатнього контролю за діяльністю компанії її неодноразово звинувачували у нецільовому використанні коштів.

Тому постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 915 зрештою визнана такою, що втратила чинність на підставі постанови Уряду від 18.03.2015 № 128.

Постанова КМУ № 915, як і Наказ № 789 не змогли забезпечити ефективну систему управління відходами та мали зворотні наслідки. Вони створили ряд правових норм, які суперечать одна одній та  стали сприятливим ґрунтом для процвітання корупційних схем і безконтрольного нецільового використання державним підприємством коштів, сплачених виробниками та імпортерами продукції в упаковці.

Суперечними правовими нормами цих документів відзначають:

  1. Постанова № 915 містить фактично мертву норму, згідно з якою компанії можуть вибрати один з наступних способів забезпечення мінімальної норми утилізації: шляхом самостійного забезпечення прийому та утилізації використаних тари і упаковки або шляхом укладення з ДП «Укрекоресурси» договору про організацію їх збирання, заготівлі та утилізації з оплатою послуг за тарифами, передбачених Постановою № 915. У той же час Наказ № 789 унеможливив самостійне забезпечення прийому та утилізації використаних тари і упаковки компаніями-імпортерами. Згідно з Наказом № 789 неможливо здійснити митне оформлення імпортних товарів в упаковці без укладення договору з ДП «Укрекоресурси» (про організацію послуг із збирання, заготівлі та утилізації тари і упаковки) і документального підтвердження оплати, досконалої за цим договором за тарифами.
  2. Починаючи з 2011 року, Постановою КМУ № 915 встановлено мінімальні норми утилізації в розмірі 35% від загальної маси тари і упаковки, які використовуються в Україні або імпортуються разом з продукцією (для порівняння: в 2009 р. норма утилізації становила 25%, а в 2010 р. — 30%). Згідно з Наказом № 789 під час митного оформлення продукції від компаній-імпортерів вимагають оплатити послуги з утилізації в розмірі 100% (а не 35%), що призводить до дискримінації імпортерів в порівнянні з національними виробниками.

На жаль, через непрозорий механізм громадськість та компанії, які оплачували послуги ДП «Укрекоресурси», не могли проконтролювати ефективність роботи цього підприємства та використання ним отриманих коштів за призначенням. Тому подібний досвід не дав позитивного ефекту. З тих пір об’єм звалищ тільки збільшується, як і антропогенне навантаження на навколишнє середовище.

Читати більше:

Обов’язки та права ліцензіатів PRO EUROPE

Хто така PRO Europe?
PRO Europe s.p.r.l. заснована в 1995 році, Європейська організація з відновлення упаковки (European Packaging Recovery Organization Europe) є європейською організацією, що займається системою утилізації тари і пакувальних відходів, які використовують торгову марку Green Dot на національному рівні.

Компанія PRO Europe, заснована в 1995 році, є парасолькою для європейських схем утилізації та переробки відходів та упаковки, які в основному використовують торгову марку Green Dot як символ фінансування. У своїй основній ролі, PRO Europe є генеральним ліцензіаром торгової марки Green Dot.

Основним завданням членів PRO Europe є організація ефективного впровадження адекватних національних систем збору та оздоровлення, в основному для збуту та побутової упаковки. Таким чином, промислові підприємства та комерційні підприємства звільняються від індивідуальних зобов’язань щодо повернення використаних продажних упаковок. Метою є забезпечення відновлення та утилізації відходів упаковки найбільш економічно ефективним і екологічно обґрунтованим способом.

Одним з центральних завдань PRO Europe є забезпечення безбар’єрного руху товарів у Європейському Союзі та за його межами. Це означає, що компанії, які вирішили використовувати Green Dot на своїй упаковці, повинні мати можливість робити це в Європі та в усьому світі. Проте це вимагає, щоб компанії забезпечували законне використання зареєстрованої торговельної марки шляхом укладення контрактів з національними системами зелених точок.

Переваги підписання угоди з PRO Europe
Компанія, яка підписує угоду з членом PRO Europe, звільняється від свого індивідуального зобов’язання забирати і / або переробляти використану упаковку для продажу за допомогою використання схеми, яка виконує ці зобов’язання на національному рівні від її імені. Компанія має гарантію того, що її зобов’язання по утилізації виконуються в цій країні економічно ефективним і екологічно обгрунтованим чином. Крім того, компанія може також отримати право розмістити логотип «Зелена точка» на пакувальному матеріалі.

Читати більше:

Система поводження з відходами тари та пакування в країнах ЄС

У Німеччині наказ Packaging Ordinance був створений у 1991 році, а 20 грудня 1994 року Європейський Парламент спільно з Європейською Радою прийняв Європейську Директиву «Про упаковку та пакувальних відходах» (№ 94/62/ЄС). Ця Директива передбачає загальні для всіх країн-членів ЄС обов’язкові вимоги до тари та пакування, без дотримання яких товар не може бути допущений на єдиний ринок Європейського Співтовариства. Мова йде про всі види тари та пакування, які застосовуються у промисловості, торгівлі, а також у побуті.

В даний час вимоги Директиви втілені в національному законодавстві (у вигляді законів) в наступних країнах ЄС: Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Угорщини, Німеччини, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Португалії, Словаччині, Словенії, Фінляндії, Франції, Чехії, Швеції, Швейцарії

Моносистеми не усніє в жодної країні світу, але відповідальність за роздільний збір відходів упаковки несуть місцеві влади (в Великобританії, Греції, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Фінляндії, Франції), приватні компанії або муніципальні підприємства (в Австрії та Німеччині), громадські організації (в Бельгії); в Швеції функціонує система приймальних пунктів.

Практично у всіх європейських країнах фінансування збору, сортування та утилізації використаної упаковки здійснюють уповноважені некомерційні організації, які уклали відповідні угоди з промисловими виробниками і споживачами упаковки, місцевою владою та організаціями, що спеціалізуються на зборі і утилізації відходів.

ПРО ЄВРОПА (PRO EUROPE — Packaging Recovery Organisation Europa) видає ліцензії та укладає ліцензійні контракти з організаціями в європейських країнах.

Організація ефективного впровадження адекватних національних систем збору та відновлення є сновним завданням членів PRO Europe. Промислові компанії та комерційні підприємства звільняються від індивідуального зобов’язання приймати назад використану упаковку.

https://www.pro-e.org/

Управління PRO Europe:
Президент: Майкл Вінер (Der Grüne Punkt, Німеччина)
Генеральний директор: Урсула Денісон (Der Grüne Punkt, Німеччина)

Компанія PRO Europe, зареєстрована як приватна компанія з обмеженою відповідальністю відповідно до бельгійського законодавства (société privé à respoibilité limitée s.p.r.l.), розташована в Брюсселі, Бельгія.

PRO Europe map

Читати більше:

ВАЖКИЙ ШЛЯХ ВПРОВАДЖЕННЯ ДИРЕКТИВИ «ПРО УПАКОВКУ ТА ПАКУВАЛЬНІ ВІДХОДИ». ЧАСТИНА 2


У відповідності зі стандартними процедурами розроблення політики ЄС Комісія підготувала початкові пропозиції щодо Директиви для обговорення Радою міністрів і Європейським парламентом. Попередня версія була скоординована DGXI і відображала його екологічні повноваження.

Основні елементи стратегії включали ліміт на споживання на душу населення 150 кг/рік на душу населення, обов’язковий коефіцієнт відновлення і переробки протягом п’яти років, який становив 60% і 40%, збільшившись до 90% і 60% в рік на десять років і ієрархію варіантів утилізації, які розставили пріоритети в наступному порядку: скорочення джерел (запобігання), повторне використання, утилізація, спалювання і, нарешті, захоронення.

Однак ці пропозиції були спростовані іншими управліннями та галузевими групами, оскільки вони вважали, що занадто амбітні цілі не відображають слаборозвинений стан європейських ринків утилізації. Щоб отримати одноголосне схвалення Колегії уповноважених, остаточний текст для переговорів обійшовся без квот на відходи на душу населення, п’ятирічних цілей і ієрархії утилізації.

Потім цю пропозицію було отримано в першому читанні Європейським Парламентом, де відповідно до процедури спільного прийняття рішень, яка застосовується до директив, можуть бути запропоновані поправки. Парламентський комітет з питань навколишнього середовища, який прописує звіти про рекомендації для палати з екологічних питань, запропонував відновити скасовані заходи, за винятком обмежень на душу населення. Проте, комісії знову треба було прибрати будь-яке обов’язкове посилання на ієрархію відходів, а також спробувати обмежити спроби лідерів в сфері охорони навколишнього середовища і відстаючих держав включити положення про заборону або відхилення. Таким чином, захист вільної торгівлі знову став першочерговим завданням у роботі Комісії.

Ці підрозділи знову виникли примусово, коли Комісія переглянула
пропозиції, що надійшли на розгляд Ради міністрів. Рада була фактично розділена на дві коаліції: групу лідерів з охорони навколишнього середовища, що складалась з Німеччини, Данії та Нідерландів, і більш скептично налаштовану фракцію, очолювану Великобританією, Ірландією, Іспанією, Португалією, Грецією та більш мовчазними Францією і Італією. Остання коаліція складалася з держав-членів, стурбованих економічним впливом цих пропозицій і науковим обгрунтуванням для введення таких високих цілей по переробці. Розмір цієї фракції був досить великим, щоб очолювана Німеччиною коаліція була не в змозі забезпечити кваліфіковану більшість в Раді, і, щоб взагалі отримати підтримку для будь-яких заходів, багато з найбільш вимогливих елементів пропозиції Комісії були відкинуті або сильно розбавлені.

Основними жертвами цих переговорів стали: прихильність десятирічним цілям, обмеження і цілі по переробці, які були зроблені Європейським парламентом для повторного введення деяких з цих положень у другому читанні, і був скликаний погоджувальний комітет для прийняття формулювання по використанню. Що стосується економічних інструментів, то фракції більшості вдалося значно послабити масштаб і сферу застосування вимог Директиви. Резюме пропозицій на кожному етапі переговорів приведено в таблиці нижче.

Розробка Директиви «Про упаковку та пакувальні відходи»
(відкрийте у новій вкладці для збільшенного розміру)

Остаточний текст Директиви, проте, встановлює юридично обов’язкові цілі для збирання та вторинного використання пакувальних відходів по всьому ЄС.

Відтак до 30 червня 2001 роки держава-член повинна була впровадити системи, що забезпечують утилізацію 50-65 відсотків упаковки, що продається на її ринках, і повторну переробку 25-45 відсотків при мінімальній переробці 15 відсотків для упаковки.

При розрахунку кількості обсягу від упаковки, яку потрібно відновлювати і переробляти, кожна держава-член має включати всю упаковку, вироблену та імпортовану для внутрішнього споживання, але може виключити упаковку, вироблену для експорту.

У той час не було посилання на ієрархію управління відходами, але в Директиві вказувалось, що ці системи повинні в якості першочергового завдання «сприяти скороченню відходів упаковки, а також заохочувати проектування переробки упаковки». Крім того, національні системи повинні допомогти в розробці кінцевих ринків для утилізації відходів. Однак для цих об’єктивів не було встановлено обов’язкових стандартів, незважаючи на те, що в Директиві вони називаються «Основними вимогами». У статті 11 наводиться графік скорочення концентрацій свинцю, кадмію, ртуті та шестивалентного хрому, присутніх в упаковці.

Директива також містить ряд відступів і припущень, незважаючи на заклопотаність Комісії щодо вільної торгівлі. Стаття 6 дозволяє державам-членам виходити за межі цілей, встановлених Директивою, за умови, що ці заходи запобігають спотворенню внутрішнього ринку і не перешкоджають іншим, з тим, щоб полегшити його повторне використання і дотримання державами Директиви.

З іншого боку Греція, Ірландія і Португалія, в силу їх великої кількості островів, сільських і гірських районів і низького рівня споживання упаковки, повинні відновити тільки 25% своєї упаковки до 2001 року і можуть затримати повне дотримання до 2005 року. Таким чином, хоча Директива про упаковку була призначена для узгодження національних законів про переробку відходів, обговорення політики в ЄС призвело до створення широкого кошика вимог, покликаних задовольнити всі основні сторони. Таким чином, домінування відсталої коаліції не було абсолютним, так як угруповання меншості змогло витягти поступки у формі додаткових заходів, які скоротили необхідність змінювати існуючу політику.

Така стратегія допускає гнучку реалізацію «приблизного» законодавства ЄС. Нарешті, предметом механізмів реалізації, преамбула до Директиви відноситься до добровільних угод, а стаття 15 прокладає шлях для використання економічних інструментів, встановлюючи екологічні принципи і умови договору, які вони повинні дотримуватися. У цих рамках рішення щодо точного формату економічних і інших інструментів політики залишаються в основному на розсуд окремої держави-члена.

Досягнувши угоди в Раді, держави-члени повинні були перенести Директиву в національне законодавство до 30 червня 1996 року і почати процес розробки механізмів реалізації. Це створювало різні ступені адаптаційного тиску. Ті держави з чинним законодавством, а саме, новими інструментам екологічної політики в Європейському союзі, Німеччини, Франції, Данії та Нідерландах, домоглися поступок, які вони вважали необхідними, щоб уникнути серйозних змін в національному законодавстві, хоча жоден з них заходів не був повністю сумісний з Директивою. Великобританія і держави Середземномор’я зіткнулися з більш суворими завданнями, незважаючи на розмивання стандартів Директиви, тому що вони володіли менш розвиненою інфраструктурою переробки.
Для забезпечення всебічного узгодження законів ЄС і національного законодавства Комісія стежила за ранніми невдачами транспонування.

У 1998 році не менше шести країн-членів отримали аргументовані думки про неправильну транспозицію. Великобританія, Бельгія, Ірландія і Португалія отримали догану за те, що не перенесли сутність Директиви «Вимоги» (зобов’язання щодо запобігання і повторного використання відходів), в той час як Греція і Люксембург були попереджені за нездатність прийняти законодавство у встановлені терміни.

У відповідь в 1998 році британський уряд вів свої власні правила упаковки (Основні вимоги). Комісія також була нетерпима до неузгодженим винятків з Директиви. Британія і Фінляндія були процитовані в зв’язку з їх нездатністю перенести Директиву в Північній Ірландії і Аланда відповідно. Хоча обидва регіони мали особливий статус відповідно до договорів ЄС, Великобританія згодом ввела законодавство для Північної Ірландії, але в Суд було подано заяву про початок розгляду про недотримання вимог проти Фінляндії.


Два нез’ясованих випадки залишались на момент написання. Це стосується спробам Комісії скасувати квоти на повторне використання в Німеччині і датську заборону на контейнери для напоїв, які використовуються одноразово. Німецький випадок був детально розглянутий в обговоренні німецької реалізації Директиви. Крім цих випадків, неповне переміщення Директиви зазвичай обмежувалося державами, які зіткнулися зі справжніми проблемами при укладанні внутрішніх угод про розробку механізмів реалізації та розподілі юридичних обов’язків. У випадку Люксембургу та Ірландії це ще більш ускладнюється тим фактом, що обидві країни експортують більшу частину своїх відходів і, отже, повинні розробити угоди про вторинну переробку. Незважаючи на преценденти Німеччини і Данії і вбудовану гнучкість Директиви, яка сама заохочує значне політичне розмаїття в державах-членах, управління Комісією процесу транспонування забезпечило, щоб формальна реалізація не була джерелом значних розбіжностей між національною політикою і вимогами ЄС.

20 грудня 1994 року Європейський Парламент спільно з Європейською Радою прийнять Європейську Директиву «Про упаковку та пакувальних відходах» (№ 94/62 / ЄС). Ця Директива передбачає ЗАГАЛЬНІ для всіх стран-членів ЄС обов’язкові вимоги до тари та пакування, без Дотримання якіх товар не может бути випущений на єдиний ринок Європейського Співтоваріства. Мова йде про всі види тари та пакування, які застосовуються у промісловості, торгівлі, а також у побуті.

Читати більше:

ВАЖКИЙ ШЛЯХ ВПРОВАДЖЕННЯ ДИРЕКТИВИ «ПРО УПАКОВКУ ТА ПАКУВАЛЬНІ ВІДХОДИ». ЧАСТИНА 1

Саме німецький Verpackungsverordnung (Указ про упаковку) 1991 забезпечив остаточний імпульс для введення Директиви “Про упаковку та відходи упаковки”. Постанова спочатку встановила суворі закони про утилізацію, які теоретично не були проблематичними для вільної торгівлі ЄС, оскільки вони в основному призначалися для відходів після споживання. Тим не менш, він також вимагав від виробників і роздрібних продавців забирати відходи упаковки у споживача для повторного використання або рециклінгу і включили положення про систему повернення депозиту для контейнерів з напоями, якщо 72-відсотковий цільовий показник повторного використання для банок і пляшок не було досягнуто в якомусь конкретному році. Як і у випадку з датською забороною, ці останні вимоги потенційно обмежували вільну торгівлю на єдиному ринку, оскільки вони тягнули за собою додаткові транспортні та адміністративні витрати для НЕ німецьких виробників напоїв. Система повернення депозитів була фактично відкладена для німецьких виробників і дистриб’юторів, які брали участь у провідній системі утилізації та переробки відходів упаковки, подробиці якої обговорювались пізніше.

Комісія, проте, визнала, що елементи Указу про упаковку є серйозною проблемою для вільної торгівлі, тому що німецька економіка була найбільшою в ЄС. У той же час вона була стурбована наслідками оскарження національного законодавства, яке сприяло б обережному підходу до поводження з відходами, аналогічний тому, який пропагувався в EAPS. Руху по судовому переслідуванню Німеччини протистояло власне Управління навколишнього середовища (тоді DGXI), в тому числі Людвіг Крамер, на той час керівник відділу політики у сфері відходів та німецький юрист з питань навколишнього середовища, відомий своїми зеленими поглядами і небажанням йти на компроміс у питаннях юридичного принципу. Незважаючи на це, на Комісію як і раніше чинився тиск з боку кількох держав-членів, зокрема Великобританії, яка вважала, що обмеження торгівлі було неприйнятним, і в 1992 році вона почала розгляд зі скасуванням положень про відшкодування застави в Указі про упаковку.

Початкові обміни стали основою двосторонніх дискусій між Комісією і федеральним урядом Німеччини. На додаток до твердження про те, що додаткові витрати на положення про повернення і загальну перевагу повторного використання в порівнянні з переробкою обмежують вільне переміщення товарів, Комісія заявила, що високі цілі Німеччини з переробки не можуть бути виправдані з точки зору захисту навколишнього середовища, оскільки деякі з відходів просто транспортувалися в інші держави-члени для захоронення. Однак німецький уряд не послаблював свою політику. Верхня палата, Бундесрат, яка представляла погляди Німеччини, підтримала схеми повернення і депозиту і використовувала той факт, що держава несе відповідальність за управління більшістю аспектів політики в області відходів, щоб відстоювати свою позицію. Німецький уряд використовувало три аргументи на свій захист. 

По-перше, він відзначив, що контейнери для напоїв складають лише невелику частку від загального обсягу відходів, що утворюються в Європі, і тому стверджував, що потенційне обмеження торгівлі було мінімальним. 

По-друге, він підготував оцінки життєвого циклу Інституту Фраунгофера в Мюнхені, які показали, що повторне використання відходів упаковки, як правило, менш шкідливе для навколишнього середовища, ніж рециркуляція. Отже, уряд Німеччини визначив, що Указ був відповідним і підтримував власні амбіції ЄС щодо сталого управління відходами, виражені в П’ятому EAP (Environmental Action Programme). Хоча EAP не містить такої ж юридичної сили, як директиви чи правила, Комісія не могла залишити без уваги цю точку зору, враховуючи прецеденти, встановлені данськими і валлонськими рішеннями.

Нарешті, уряд Німеччини погодився з Комісією в тому, що загальні ринкові квоти для багаторазової упаковки в кінцевому підсумку повинні бути замінені квотами на конкретні продукти, але при цьому дотримувався думки, що було б непродуктивно прибирати ці елементи Указу в проміжний період.

Однією з найбільш інтригуючих особливостей цих обговорень був той факт, що вони проходили в той час, коли Комісія вже представила пропозиції щодо директиві ЄС по відходам упаковки, хоча вони не прагнули відтворити обов’язкову схему відшкодування депозиту Німеччини в законодавстві ЄС.

Протягом 1992 і 1993 років тиск на директиву ЄС посилювався, оскільки все більше держав розглядали переваги національних законів як засіб усунення торгівельних обмежень, одночасно вирішуючи свої проблеми з відходами упаковки. Зокрема, Франція прагнула запобігти будь-якому руху до директиви ЄС, вводячи свій власний Décret du 01/04/92 dechets d’emballages menagers 92-377 (Указ від 01.04.92 про відходи побутової тари 92-37). Указ в значній мірі був запозичений з німецького законодавства з точки зору систем відновлення, рециркуляції і моніторингу, але не включав конкретні цілі, за винятком своєї основної організації по переробці, Eco-Emballages. 

Тому Комісія зіткнулася з перспективою достатку розрізнених національних законів, що регулюють відходи упаковки. Це переконало Комісарів в тому, що директива ЄС є найбільш логічним способом уникнути серйозних торгівельних обмежень при одночасній активізації власної політики щодо відходів упаковки, що застопоролося з відхиленням Директиви про банки для напоїв. 

На щастя для Комісії, найгучніший противник квот Німеччини на повторне використання Великобританія також погодилась з цим кроком на тій підставі, що він підтримував рівні умови для європейської конкуренції.

Тому, на відміну від деяких нових політик ЄС, питання субсидіарності не є серйозним каменем спотикання для введення Директиви про відходи упаковки, оскільки з різних причин більшість основних держав-членів підтримали цю ініціативу.

Коротше кажучи, Німеччині вдалося висунути свою внутрішню політику до порядку денного ЄС, оскільки уряди, подібні Великобританії, які, можливо, прагнули заблокувати ініціативу, в цілому підтримали екологічні і торгові переваги європейської політики, спрямованої на сприяння переробці.

Однак залишалося питання про те, чи слід вводити Директиву відповідно до екологічних вимог статті 130r або статті 100a, яка охоплює завершення спільного ринку. Оскільки основним каменем спотикання між національними положеннями і положеннями ЄС було потенційне обмеження вільної торгівлі продуктами упаковки, викликане квотами на повторне використання та неоднаковими цілями переробки, було вирішено, що Директива про відходи упаковки повинна бути прискорена відповідно до статті 100a. Однак це рішення мало свої наслідки, так як воно не змогло розсіяти суперечки між Комісією та Німеччиною про квоти і схеми повернення депозитів. Проте, першу перешкоду було успішно подолано, і держави-члени готові були обговорити Директиву про відходи упаковки.

Читати більше: