Створення системи поводження з відходами упаковки в Україні

Об’єм відходів упаковки та її частка до загальної кількості відходів зростає в Україні. На сьогоднішній день відходи упаковки в Україні підпадають під дію Закону України «Про відходи» (ст. 17, пункти «б» та «п»), «Про металобрухт» (металева упаковка) та інші чинні нормативні документи у цій сфері (зокрема, під дію Технічного регламенту з підтвердження відповідності паковання (пакувальних матеріалів) та відходів паковання). З моменту прийняття Закону України «Про відходи» пройшло 22 роки, але в державі досі немає дієвої системи поводження з відходами упаковки.

Її створення розпочалось наприкінці 90-х років минулого століття постановою Уряду щодо впровадження спеціальних платежів «на утилізацію тари» для національних і іноземних виробників, які поставляють на ринок продукцію в упаковці. Відповідні обов’язки покладалися на державну компанію «Укртарапереробка» (в подальшому «Укрекокомресурси», з листопада 2010 р. – ДП «Укрекоресурси»), яка повинна була на державному рівні забезпечити належне функціонування державної системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини.

На державному рівні були прийняті постанови:

Постанова КМУ від 16 березня 1999 р. № 408 «Про систему збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації використаної тари (упаковки) і твердих побутових відходів». Постанова втратила чинність (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 1999 року № 578).

Постанова КМУ від 9 липня 1999 р. № 1225 «Про впровадження системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації використаної тари (упаковки)». Постанову скасовано (згідно з Указом Президента України від 22 липня 1999 року № 915/99).

Постановою № 915 Кабінет Міністрів України уповноважив ДП «Укрекоресурси» виконувати функції щодо розробки і організації впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів, у тому числі використаної тари і упаковки вітчизняного та імпортного виробництва, як вторинної сировини. Цією ж Постановою було затверджено тарифи на послуги ДП «Укрекоресурси» з організації збирання, заготівлі та утилізації використаної тари і пакувальних матеріалів (в залежності від матеріалу, з якого вони виготовлені, а також з диференціацією загальних тарифів і спеціальних тарифів для продукції дитячого харчування та медпрепаратів).

У 2009 році Державна митна служба, Мінекономіки та Мінприроди спільним Наказом №789/414/709 від 30.07.2009 затвердили «Порядок здійснення митного оформлення імпортних товарів у тарі і пакувальних матеріалах».

Створена система організації та фінансування заходів з утилізації відходів упаковки, коли на ринку був присутній один гравець – фактично монополіст, визнана як неефективна. Через відсутність достатнього контролю за діяльністю компанії її неодноразово звинувачували у нецільовому використанні коштів.

Тому постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 915 зрештою визнана такою, що втратила чинність на підставі постанови Уряду від 18.03.2015 № 128.

Постанова КМУ № 915, як і Наказ № 789 не змогли забезпечити ефективну систему управління відходами та мали зворотні наслідки. Вони створили ряд правових норм, які суперечать одна одній та  стали сприятливим ґрунтом для процвітання корупційних схем і безконтрольного нецільового використання державним підприємством коштів, сплачених виробниками та імпортерами продукції в упаковці.

Суперечними правовими нормами цих документів відзначають:

  1. Постанова № 915 містить фактично мертву норму, згідно з якою компанії можуть вибрати один з наступних способів забезпечення мінімальної норми утилізації: шляхом самостійного забезпечення прийому та утилізації використаних тари і упаковки або шляхом укладення з ДП «Укрекоресурси» договору про організацію їх збирання, заготівлі та утилізації з оплатою послуг за тарифами, передбачених Постановою № 915. У той же час Наказ № 789 унеможливив самостійне забезпечення прийому та утилізації використаних тари і упаковки компаніями-імпортерами. Згідно з Наказом № 789 неможливо здійснити митне оформлення імпортних товарів в упаковці без укладення договору з ДП «Укрекоресурси» (про організацію послуг із збирання, заготівлі та утилізації тари і упаковки) і документального підтвердження оплати, досконалої за цим договором за тарифами.
  2. Починаючи з 2011 року, Постановою КМУ № 915 встановлено мінімальні норми утилізації в розмірі 35% від загальної маси тари і упаковки, які використовуються в Україні або імпортуються разом з продукцією (для порівняння: в 2009 р. норма утилізації становила 25%, а в 2010 р. — 30%). Згідно з Наказом № 789 під час митного оформлення продукції від компаній-імпортерів вимагають оплатити послуги з утилізації в розмірі 100% (а не 35%), що призводить до дискримінації імпортерів в порівнянні з національними виробниками.

На жаль, через непрозорий механізм громадськість та компанії, які оплачували послуги ДП «Укрекоресурси», не могли проконтролювати ефективність роботи цього підприємства та використання ним отриманих коштів за призначенням. Тому подібний досвід не дав позитивного ефекту. З тих пір об’єм звалищ тільки збільшується, як і антропогенне навантаження на навколишнє середовище.

Читати більше:

Обов’язки та права ліцензіатів PRO EUROPE

Хто така PRO Europe?
PRO Europe s.p.r.l. заснована в 1995 році, Європейська організація з відновлення упаковки (European Packaging Recovery Organization Europe) є європейською організацією, що займається системою утилізації тари і пакувальних відходів, які використовують торгову марку Green Dot на національному рівні.

Компанія PRO Europe, заснована в 1995 році, є парасолькою для європейських схем утилізації та переробки відходів та упаковки, які в основному використовують торгову марку Green Dot як символ фінансування. У своїй основній ролі, PRO Europe є генеральним ліцензіаром торгової марки Green Dot.

Основним завданням членів PRO Europe є організація ефективного впровадження адекватних національних систем збору та оздоровлення, в основному для збуту та побутової упаковки. Таким чином, промислові підприємства та комерційні підприємства звільняються від індивідуальних зобов’язань щодо повернення використаних продажних упаковок. Метою є забезпечення відновлення та утилізації відходів упаковки найбільш економічно ефективним і екологічно обґрунтованим способом.

Одним з центральних завдань PRO Europe є забезпечення безбар’єрного руху товарів у Європейському Союзі та за його межами. Це означає, що компанії, які вирішили використовувати Green Dot на своїй упаковці, повинні мати можливість робити це в Європі та в усьому світі. Проте це вимагає, щоб компанії забезпечували законне використання зареєстрованої торговельної марки шляхом укладення контрактів з національними системами зелених точок.

Переваги підписання угоди з PRO Europe
Компанія, яка підписує угоду з членом PRO Europe, звільняється від свого індивідуального зобов’язання забирати і / або переробляти використану упаковку для продажу за допомогою використання схеми, яка виконує ці зобов’язання на національному рівні від її імені. Компанія має гарантію того, що її зобов’язання по утилізації виконуються в цій країні економічно ефективним і екологічно обгрунтованим чином. Крім того, компанія може також отримати право розмістити логотип «Зелена точка» на пакувальному матеріалі.

Читати більше:

Система поводження з відходами тари та пакування в країнах ЄС

У Німеччині наказ Packaging Ordinance був створений у 1991 році, а 20 грудня 1994 року Європейський Парламент спільно з Європейською Радою прийняв Європейську Директиву «Про упаковку та пакувальних відходах» (№ 94/62/ЄС). Ця Директива передбачає загальні для всіх країн-членів ЄС обов’язкові вимоги до тари та пакування, без дотримання яких товар не може бути допущений на єдиний ринок Європейського Співтовариства. Мова йде про всі види тари та пакування, які застосовуються у промисловості, торгівлі, а також у побуті.

В даний час вимоги Директиви втілені в національному законодавстві (у вигляді законів) в наступних країнах ЄС: Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Угорщини, Німеччини, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Португалії, Словаччині, Словенії, Фінляндії, Франції, Чехії, Швеції, Швейцарії

Моносистеми не усніє в жодної країні світу, але відповідальність за роздільний збір відходів упаковки несуть місцеві влади (в Великобританії, Греції, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Фінляндії, Франції), приватні компанії або муніципальні підприємства (в Австрії та Німеччині), громадські організації (в Бельгії); в Швеції функціонує система приймальних пунктів.

Практично у всіх європейських країнах фінансування збору, сортування та утилізації використаної упаковки здійснюють уповноважені некомерційні організації, які уклали відповідні угоди з промисловими виробниками і споживачами упаковки, місцевою владою та організаціями, що спеціалізуються на зборі і утилізації відходів.

ПРО ЄВРОПА (PRO EUROPE — Packaging Recovery Organisation Europa) видає ліцензії та укладає ліцензійні контракти з організаціями в європейських країнах.

Організація ефективного впровадження адекватних національних систем збору та відновлення є сновним завданням членів PRO Europe. Промислові компанії та комерційні підприємства звільняються від індивідуального зобов’язання приймати назад використану упаковку.

https://www.pro-e.org/

Управління PRO Europe:
Президент: Майкл Вінер (Der Grüne Punkt, Німеччина)
Генеральний директор: Урсула Денісон (Der Grüne Punkt, Німеччина)

Компанія PRO Europe, зареєстрована як приватна компанія з обмеженою відповідальністю відповідно до бельгійського законодавства (société privé à respoibilité limitée s.p.r.l.), розташована в Брюсселі, Бельгія.

PRO Europe map

Читати більше:

ВАЖКИЙ ШЛЯХ ВПРОВАДЖЕННЯ ДИРЕКТИВИ «ПРО УПАКОВКУ ТА ПАКУВАЛЬНІ ВІДХОДИ». ЧАСТИНА 2


У відповідності зі стандартними процедурами розроблення політики ЄС Комісія підготувала початкові пропозиції щодо Директиви для обговорення Радою міністрів і Європейським парламентом. Попередня версія була скоординована DGXI і відображала його екологічні повноваження.

Основні елементи стратегії включали ліміт на споживання на душу населення 150 кг/рік на душу населення, обов’язковий коефіцієнт відновлення і переробки протягом п’яти років, який становив 60% і 40%, збільшившись до 90% і 60% в рік на десять років і ієрархію варіантів утилізації, які розставили пріоритети в наступному порядку: скорочення джерел (запобігання), повторне використання, утилізація, спалювання і, нарешті, захоронення.

Однак ці пропозиції були спростовані іншими управліннями та галузевими групами, оскільки вони вважали, що занадто амбітні цілі не відображають слаборозвинений стан європейських ринків утилізації. Щоб отримати одноголосне схвалення Колегії уповноважених, остаточний текст для переговорів обійшовся без квот на відходи на душу населення, п’ятирічних цілей і ієрархії утилізації.

Потім цю пропозицію було отримано в першому читанні Європейським Парламентом, де відповідно до процедури спільного прийняття рішень, яка застосовується до директив, можуть бути запропоновані поправки. Парламентський комітет з питань навколишнього середовища, який прописує звіти про рекомендації для палати з екологічних питань, запропонував відновити скасовані заходи, за винятком обмежень на душу населення. Проте, комісії знову треба було прибрати будь-яке обов’язкове посилання на ієрархію відходів, а також спробувати обмежити спроби лідерів в сфері охорони навколишнього середовища і відстаючих держав включити положення про заборону або відхилення. Таким чином, захист вільної торгівлі знову став першочерговим завданням у роботі Комісії.

Ці підрозділи знову виникли примусово, коли Комісія переглянула
пропозиції, що надійшли на розгляд Ради міністрів. Рада була фактично розділена на дві коаліції: групу лідерів з охорони навколишнього середовища, що складалась з Німеччини, Данії та Нідерландів, і більш скептично налаштовану фракцію, очолювану Великобританією, Ірландією, Іспанією, Португалією, Грецією та більш мовчазними Францією і Італією. Остання коаліція складалася з держав-членів, стурбованих економічним впливом цих пропозицій і науковим обгрунтуванням для введення таких високих цілей по переробці. Розмір цієї фракції був досить великим, щоб очолювана Німеччиною коаліція була не в змозі забезпечити кваліфіковану більшість в Раді, і, щоб взагалі отримати підтримку для будь-яких заходів, багато з найбільш вимогливих елементів пропозиції Комісії були відкинуті або сильно розбавлені.

Основними жертвами цих переговорів стали: прихильність десятирічним цілям, обмеження і цілі по переробці, які були зроблені Європейським парламентом для повторного введення деяких з цих положень у другому читанні, і був скликаний погоджувальний комітет для прийняття формулювання по використанню. Що стосується економічних інструментів, то фракції більшості вдалося значно послабити масштаб і сферу застосування вимог Директиви. Резюме пропозицій на кожному етапі переговорів приведено в таблиці нижче.

Розробка Директиви «Про упаковку та пакувальні відходи»
(відкрийте у новій вкладці для збільшенного розміру)

Остаточний текст Директиви, проте, встановлює юридично обов’язкові цілі для збирання та вторинного використання пакувальних відходів по всьому ЄС.

Відтак до 30 червня 2001 роки держава-член повинна була впровадити системи, що забезпечують утилізацію 50-65 відсотків упаковки, що продається на її ринках, і повторну переробку 25-45 відсотків при мінімальній переробці 15 відсотків для упаковки.

При розрахунку кількості обсягу від упаковки, яку потрібно відновлювати і переробляти, кожна держава-член має включати всю упаковку, вироблену та імпортовану для внутрішнього споживання, але може виключити упаковку, вироблену для експорту.

У той час не було посилання на ієрархію управління відходами, але в Директиві вказувалось, що ці системи повинні в якості першочергового завдання «сприяти скороченню відходів упаковки, а також заохочувати проектування переробки упаковки». Крім того, національні системи повинні допомогти в розробці кінцевих ринків для утилізації відходів. Однак для цих об’єктивів не було встановлено обов’язкових стандартів, незважаючи на те, що в Директиві вони називаються «Основними вимогами». У статті 11 наводиться графік скорочення концентрацій свинцю, кадмію, ртуті та шестивалентного хрому, присутніх в упаковці.

Директива також містить ряд відступів і припущень, незважаючи на заклопотаність Комісії щодо вільної торгівлі. Стаття 6 дозволяє державам-членам виходити за межі цілей, встановлених Директивою, за умови, що ці заходи запобігають спотворенню внутрішнього ринку і не перешкоджають іншим, з тим, щоб полегшити його повторне використання і дотримання державами Директиви.

З іншого боку Греція, Ірландія і Португалія, в силу їх великої кількості островів, сільських і гірських районів і низького рівня споживання упаковки, повинні відновити тільки 25% своєї упаковки до 2001 року і можуть затримати повне дотримання до 2005 року. Таким чином, хоча Директива про упаковку була призначена для узгодження національних законів про переробку відходів, обговорення політики в ЄС призвело до створення широкого кошика вимог, покликаних задовольнити всі основні сторони. Таким чином, домінування відсталої коаліції не було абсолютним, так як угруповання меншості змогло витягти поступки у формі додаткових заходів, які скоротили необхідність змінювати існуючу політику.

Така стратегія допускає гнучку реалізацію «приблизного» законодавства ЄС. Нарешті, предметом механізмів реалізації, преамбула до Директиви відноситься до добровільних угод, а стаття 15 прокладає шлях для використання економічних інструментів, встановлюючи екологічні принципи і умови договору, які вони повинні дотримуватися. У цих рамках рішення щодо точного формату економічних і інших інструментів політики залишаються в основному на розсуд окремої держави-члена.

Досягнувши угоди в Раді, держави-члени повинні були перенести Директиву в національне законодавство до 30 червня 1996 року і почати процес розробки механізмів реалізації. Це створювало різні ступені адаптаційного тиску. Ті держави з чинним законодавством, а саме, новими інструментам екологічної політики в Європейському союзі, Німеччини, Франції, Данії та Нідерландах, домоглися поступок, які вони вважали необхідними, щоб уникнути серйозних змін в національному законодавстві, хоча жоден з них заходів не був повністю сумісний з Директивою. Великобританія і держави Середземномор’я зіткнулися з більш суворими завданнями, незважаючи на розмивання стандартів Директиви, тому що вони володіли менш розвиненою інфраструктурою переробки.
Для забезпечення всебічного узгодження законів ЄС і національного законодавства Комісія стежила за ранніми невдачами транспонування.

У 1998 році не менше шести країн-членів отримали аргументовані думки про неправильну транспозицію. Великобританія, Бельгія, Ірландія і Португалія отримали догану за те, що не перенесли сутність Директиви «Вимоги» (зобов’язання щодо запобігання і повторного використання відходів), в той час як Греція і Люксембург були попереджені за нездатність прийняти законодавство у встановлені терміни.

У відповідь в 1998 році британський уряд вів свої власні правила упаковки (Основні вимоги). Комісія також була нетерпима до неузгодженим винятків з Директиви. Британія і Фінляндія були процитовані в зв’язку з їх нездатністю перенести Директиву в Північній Ірландії і Аланда відповідно. Хоча обидва регіони мали особливий статус відповідно до договорів ЄС, Великобританія згодом ввела законодавство для Північної Ірландії, але в Суд було подано заяву про початок розгляду про недотримання вимог проти Фінляндії.


Два нез’ясованих випадки залишались на момент написання. Це стосується спробам Комісії скасувати квоти на повторне використання в Німеччині і датську заборону на контейнери для напоїв, які використовуються одноразово. Німецький випадок був детально розглянутий в обговоренні німецької реалізації Директиви. Крім цих випадків, неповне переміщення Директиви зазвичай обмежувалося державами, які зіткнулися зі справжніми проблемами при укладанні внутрішніх угод про розробку механізмів реалізації та розподілі юридичних обов’язків. У випадку Люксембургу та Ірландії це ще більш ускладнюється тим фактом, що обидві країни експортують більшу частину своїх відходів і, отже, повинні розробити угоди про вторинну переробку. Незважаючи на преценденти Німеччини і Данії і вбудовану гнучкість Директиви, яка сама заохочує значне політичне розмаїття в державах-членах, управління Комісією процесу транспонування забезпечило, щоб формальна реалізація не була джерелом значних розбіжностей між національною політикою і вимогами ЄС.

20 грудня 1994 року Європейський Парламент спільно з Європейською Радою прийнять Європейську Директиву «Про упаковку та пакувальних відходах» (№ 94/62 / ЄС). Ця Директива передбачає ЗАГАЛЬНІ для всіх стран-членів ЄС обов’язкові вимоги до тари та пакування, без Дотримання якіх товар не может бути випущений на єдиний ринок Європейського Співтоваріства. Мова йде про всі види тари та пакування, які застосовуються у промісловості, торгівлі, а також у побуті.

Читати більше:

ВАЖКИЙ ШЛЯХ ВПРОВАДЖЕННЯ ДИРЕКТИВИ «ПРО УПАКОВКУ ТА ПАКУВАЛЬНІ ВІДХОДИ». ЧАСТИНА 1

Саме німецький Verpackungsverordnung (Указ про упаковку) 1991 забезпечив остаточний імпульс для введення Директиви “Про упаковку та відходи упаковки”. Постанова спочатку встановила суворі закони про утилізацію, які теоретично не були проблематичними для вільної торгівлі ЄС, оскільки вони в основному призначалися для відходів після споживання. Тим не менш, він також вимагав від виробників і роздрібних продавців забирати відходи упаковки у споживача для повторного використання або рециклінгу і включили положення про систему повернення депозиту для контейнерів з напоями, якщо 72-відсотковий цільовий показник повторного використання для банок і пляшок не було досягнуто в якомусь конкретному році. Як і у випадку з датською забороною, ці останні вимоги потенційно обмежували вільну торгівлю на єдиному ринку, оскільки вони тягнули за собою додаткові транспортні та адміністративні витрати для НЕ німецьких виробників напоїв. Система повернення депозитів була фактично відкладена для німецьких виробників і дистриб’юторів, які брали участь у провідній системі утилізації та переробки відходів упаковки, подробиці якої обговорювались пізніше.

Комісія, проте, визнала, що елементи Указу про упаковку є серйозною проблемою для вільної торгівлі, тому що німецька економіка була найбільшою в ЄС. У той же час вона була стурбована наслідками оскарження національного законодавства, яке сприяло б обережному підходу до поводження з відходами, аналогічний тому, який пропагувався в EAPS. Руху по судовому переслідуванню Німеччини протистояло власне Управління навколишнього середовища (тоді DGXI), в тому числі Людвіг Крамер, на той час керівник відділу політики у сфері відходів та німецький юрист з питань навколишнього середовища, відомий своїми зеленими поглядами і небажанням йти на компроміс у питаннях юридичного принципу. Незважаючи на це, на Комісію як і раніше чинився тиск з боку кількох держав-членів, зокрема Великобританії, яка вважала, що обмеження торгівлі було неприйнятним, і в 1992 році вона почала розгляд зі скасуванням положень про відшкодування застави в Указі про упаковку.

Початкові обміни стали основою двосторонніх дискусій між Комісією і федеральним урядом Німеччини. На додаток до твердження про те, що додаткові витрати на положення про повернення і загальну перевагу повторного використання в порівнянні з переробкою обмежують вільне переміщення товарів, Комісія заявила, що високі цілі Німеччини з переробки не можуть бути виправдані з точки зору захисту навколишнього середовища, оскільки деякі з відходів просто транспортувалися в інші держави-члени для захоронення. Однак німецький уряд не послаблював свою політику. Верхня палата, Бундесрат, яка представляла погляди Німеччини, підтримала схеми повернення і депозиту і використовувала той факт, що держава несе відповідальність за управління більшістю аспектів політики в області відходів, щоб відстоювати свою позицію. Німецький уряд використовувало три аргументи на свій захист. 

По-перше, він відзначив, що контейнери для напоїв складають лише невелику частку від загального обсягу відходів, що утворюються в Європі, і тому стверджував, що потенційне обмеження торгівлі було мінімальним. 

По-друге, він підготував оцінки життєвого циклу Інституту Фраунгофера в Мюнхені, які показали, що повторне використання відходів упаковки, як правило, менш шкідливе для навколишнього середовища, ніж рециркуляція. Отже, уряд Німеччини визначив, що Указ був відповідним і підтримував власні амбіції ЄС щодо сталого управління відходами, виражені в П’ятому EAP (Environmental Action Programme). Хоча EAP не містить такої ж юридичної сили, як директиви чи правила, Комісія не могла залишити без уваги цю точку зору, враховуючи прецеденти, встановлені данськими і валлонськими рішеннями.

Нарешті, уряд Німеччини погодився з Комісією в тому, що загальні ринкові квоти для багаторазової упаковки в кінцевому підсумку повинні бути замінені квотами на конкретні продукти, але при цьому дотримувався думки, що було б непродуктивно прибирати ці елементи Указу в проміжний період.

Однією з найбільш інтригуючих особливостей цих обговорень був той факт, що вони проходили в той час, коли Комісія вже представила пропозиції щодо директиві ЄС по відходам упаковки, хоча вони не прагнули відтворити обов’язкову схему відшкодування депозиту Німеччини в законодавстві ЄС.

Протягом 1992 і 1993 років тиск на директиву ЄС посилювався, оскільки все більше держав розглядали переваги національних законів як засіб усунення торгівельних обмежень, одночасно вирішуючи свої проблеми з відходами упаковки. Зокрема, Франція прагнула запобігти будь-якому руху до директиви ЄС, вводячи свій власний Décret du 01/04/92 dechets d’emballages menagers 92-377 (Указ від 01.04.92 про відходи побутової тари 92-37). Указ в значній мірі був запозичений з німецького законодавства з точки зору систем відновлення, рециркуляції і моніторингу, але не включав конкретні цілі, за винятком своєї основної організації по переробці, Eco-Emballages. 

Тому Комісія зіткнулася з перспективою достатку розрізнених національних законів, що регулюють відходи упаковки. Це переконало Комісарів в тому, що директива ЄС є найбільш логічним способом уникнути серйозних торгівельних обмежень при одночасній активізації власної політики щодо відходів упаковки, що застопоролося з відхиленням Директиви про банки для напоїв. 

На щастя для Комісії, найгучніший противник квот Німеччини на повторне використання Великобританія також погодилась з цим кроком на тій підставі, що він підтримував рівні умови для європейської конкуренції.

Тому, на відміну від деяких нових політик ЄС, питання субсидіарності не є серйозним каменем спотикання для введення Директиви про відходи упаковки, оскільки з різних причин більшість основних держав-членів підтримали цю ініціативу.

Коротше кажучи, Німеччині вдалося висунути свою внутрішню політику до порядку денного ЄС, оскільки уряди, подібні Великобританії, які, можливо, прагнули заблокувати ініціативу, в цілому підтримали екологічні і торгові переваги європейської політики, спрямованої на сприяння переробці.

Однак залишалося питання про те, чи слід вводити Директиву відповідно до екологічних вимог статті 130r або статті 100a, яка охоплює завершення спільного ринку. Оскільки основним каменем спотикання між національними положеннями і положеннями ЄС було потенційне обмеження вільної торгівлі продуктами упаковки, викликане квотами на повторне використання та неоднаковими цілями переробки, було вирішено, що Директива про відходи упаковки повинна бути прискорена відповідно до статті 100a. Однак це рішення мало свої наслідки, так як воно не змогло розсіяти суперечки між Комісією та Німеччиною про квоти і схеми повернення депозитів. Проте, першу перешкоду було успішно подолано, і держави-члени готові були обговорити Директиву про відходи упаковки.

Читати більше:

ДВА ПРЕЦЕНДЕНТИ ПЕРЕД ПРИЙНЯТТЯМ УКАЗУ ПРО УПАКОВКУ

Перші кроки в напрямку європейського регулювання пакувальних відходів відбулися в 1982 році, коли уряд Данії ввів законодавство, яке вимагає, щоб все пиво та безалкогольні напої, розміщені на його ринках, продавалися в багаторазових контейнерах, в яких було повернуто депозит. Цей захід фактично заборонив використання металевих банок і пластикових пляшок для цих продуктів, оскільки вони, як правило, не підходять для повторного використання, хоча можуть бути перероблені.

Датський закон також передбачає, що всі контейнери для напоїв повинні отримати попередній дозвіл від влади. Це породило очевидну напруженість між датським законодавством і вільним переміщенням товарів на єдиному ринку, оскільки були створені умови, при яких виробники не датських напоїв понесли вищі транспортні витрати, ніж вітчизняні виробники, щоб створити необхідні країні системи повернення та поповнення.

Першою реакцією Європейської Комісії на скарги інших держав-членів про те, що Датський закон рівносильний протекціонізму, була пропозиція так званої Директиви 1985 року про банки для напоїв, спрямована на узгодження національних законів відповідно з датським підходом. Проте, Рада відхилила це, і, оскільки критика датського законодавства посилилася, в 1988 році комісії порушили справу про датські пляшки (302/86, ECR 4607), прагнучи скасувати цей закон.

В одніій з найбільш важливих постанов в прецедентному праві ЄС в галузі навколишнього середовища Суд підтримав екологічні цілі датського законодавства на тій підставі, що охорона навколишнього середовища є основною політикою ЄС. Тим не менш, він також заявив, що цей прецедент буде застосовуватися тільки в тих випадках, коли ще не було задовільного законодавства ЄС і де національні заходи були пропорційні масштабу вирішуваної проблеми.

Проблема вільної торгівлі та відходів знову виникла у 1992 році, коли бельгійська провінція Валлонія заборонила імпорт відходів з інших країн ЄС та інших регіонів Бельгії. Ембарго послідувало за різким збільшенням міжнародних перевезень відходів з кінця 1980-х років, особливо з Німеччини.

На карту поставлено юридичне питання: чи є відходи товаром, яким дозволено вільне пересування через ЄС відповідно до статей 30 і 36 Римського договору, або ж поводження з відходами слід розглядати як чисто екологічний питання.

Слід зазначити, що ЄС вже створив систему відповідно до Директиви 84/631/EEC щодо контролю транскордонних перевезень відходів, яка забороняє повну заборону і дає право тільки національним властям відхиляти вантажі там, де такі важливі державні заходи, як охорона здоров’я, під загрозою.

Це означало, що влада Валлонії не могла стверджувати, що були введені незадовільні заходи контролю з боку ЄС, як і уряд Данії стосовно контейнерів для напоїв. Проте, Європейський суд відмовився заборонити бельгійський закон (Справа C-2/90, Комісія проти Бельгії [1992] 1 ECR 4431), вирішивши, що стаття 130r СЕО, яка визначає, що шкода навколишньому середовищу повина бути усунута в її джерелі, застосовується в цьому випадку.

Таке тлумачення принципу близькості означало, що, де це можливо, міжнародне переміщення відходів повинно бути зведене до мінімуму.

Таким чином, ця постанова встановила більш загальний принцип, згідно з яким в тих випадках, коли існує особливо гостра екологічна проблема, можуть бути надані «виняткові» виключення для вільного переміщення товарів.

Читати більше:

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ЄС У СФЕРІ ПОВОДЖЕННЯ З ВІДХОДАМИ ТАРИ ТА ПАКУВАННЯ

На сьогоднішній день тему відходів тари та пакування неодмінно торкаються, коли мова йде про відходи ТПВ, ієрархії поводження з відходами у країнах ЄС та про розширену відповідальність виробника.

Про необхідність окремої переробки відходів тари та пакування піднімали питання ще у минулому столітті. І засновником такої системи вважається Німеччина, чий наказ Packaging Ordinance 1991 року став юридичним підкріпленням об’єднання 95 компаній зі сфер роздрібної торгівлі, виробництва споживчих товарів і пакувальної промисловості. Цією компанією стала Der Grune Punkt. “Duales System Deutschland Gesselschaft fur Abfallvermeidung und Secundarrohstoffgewinnung”.

Проте рішення компаній стало послідовною реакцією на дії держави. Перший незалежний Закон про відходи (Waste Disposal Act) був прийнятий у Німеччині в 1972 році. Його головна мета — закрити неконтрольовані звалища сміття і замінити їх центральними, регульованими і контрольованими полігонами, які будуть перебувати у віданні регіональних і місцевих органів влади.

А державу спонукала до таких дій криза утилізації відходів в той час. Замість створення нових звалищ і сміттєспалювальних заводів, план полягав у тому, щоб по можливості уникати відходів у джерелах або, якщо це неможливо, переробляти їх. Таким чином, в новому Законі про уникнення та регулювання відходів Waste Avoidance and Management Act 1986 року був введений принцип, згідно з яким запобігання та рециркуляція відходів повинні мати пріоритет над утилізацією відходів.

Восени 1990 року, після того, як Міністерство навколишнього середовища Німеччини виступило з проектом Декрету про упаковку, 95 компаній заснувати спеціалізовану компанію, діяльність якої сприяла б вирішенню проблем зменшення побутових відходів за допомогою їх вторинної переробки в рамках положень згаданого декрету. Юридичною основою діяльності товариства стала постанова уряду ФРН від 12.06.91 р. Packaging Ordinance.

Наказ Packaging Ordinance 1991 року є ключовим продуктом політики щодо відходів, заснованої на Waste Avoidance and Management Act 1986 року.

Спочатку була загроза кризи поводження з відходами, потім реакція держави, і після чого реакція бізнесу на дії держави.

Читати більше: